Наркотичне забуття: втеча, яка закінчується порожнечею

Наркотики рідко починаються як «хочу зруйнувати себе».

Ні. Все починається з бажання забути.

Забути біль.

Забути втрату.

Забути тиск, сором, тривогу.

Забути себе таким, якого не хочеш бачити в дзеркалі.

Наркотик - як ластик реальності

Після першої дози приходить спокій. Стає ніби легше. Голова очищається, серце перестає стискатись.

Світ - ніби приглушений. Проблеми - віддалені. Тіло - легке.

Це і є забуття, яке купується ціною майбутнього.

Але пам’ять не стирається - вона ховається

Травма нікуди не дівається. Вона просто відтягується.

І з кожною новою дозою розрив між реальністю і внутрішнім світом стає більшим.

А потім:

- забуваєш себе,

- забуваєш, ким був,

- забуваєш мрії, цілі, людей.

- Забуваєш, що можеш бути іншим.

Забуття стає способом існування

Наркотик не дає щастя. Він забирає біль через втрату свідомості.

І разом з болем - забирає радість, любов, близькість.

Людина перетворюється на тінь, що блукає у власному тумані.

Вихід є. Але він - у памʼяті

Одужання починається з того моменту, коли людина не тікає від болю, а дивиться йому в очі.

Коли вона дозволяє собі згадати - щоб нарешті зцілитися.

Наркотичне забуття - це не вихід. Це тимчасовий морок.

Але навіть у найбільшій темряві є шлях до себе. До життя. До правди.